Поворот Баку в бік НАТО налякав Кремль

13:21 29.06.2021

 

Баку не робить відверто антиросійських кроків, але дедалі більше зближується з Туреччиною. Підтвердженням слугує підписана в Шуші президентами Тайїпом Ердоганом та Ільхамом Алієвим декларація про союзницькі відносини країн. У тексті йдеться про те, що в разі загрози чи агресії з боку третьої держави дві країни діятимуть спільно. Там же йдеться про продовження спільних зусиль «щодо модернізації збройних сил двох братніх країн».

Як сказав Алієв, «підписана угода має історичне значення». Він пояснив, що в угоді йдеться про всі напрямки співпраці Баку й Анкари. «У цій декларації порушені питання всіх областей. Зокрема питання оборони і взаємодопомоги в цій сфері», пише День.

Далі був виступ Ердогана в азербайджанському парламенті, де він прямо заявив про можливість створення турецької військової бази на території Азербайджану.

Ердоган сказав, що з питання бази він буде консультуватися з Путіним. Як передає телеканал NTV, після повернення в Анкару турецький президент, відповідаючи на запитання журналістів, заявив: «Це (створення бази. - Авт.) не виходить за рамки положень (декларації в Шуші. - Авт.). Розвиток цього питання можливий. Ця тема може отримати свій розвиток у ході консультацій президента Азербайджану Ільхама Алієва з президентом РФ Володимиром Путіним. І в ході наших переговорів вона теж може реалізовуватися по-своєму».

Однак у Москві не заспокоїлись. Прессекретар російського президента Дмитро Пєсков сказав, що Москва стежить за інформацією про можливе створення турецької військової бази в Азербайджані. «Безумовно, це питання нашої пильної уваги».

Неабияке роздратування висловив міністр закордонних справ Сергій Лавров. Відповідаючи на запитання про базу в Азербайджані, він заявив, що чуток не коментує. Нічого собі чутки у вигляді офіційної заяви турецького президента.

Питання військової присутності Туреччини в Азербайджані розпадається на дві складові. Фактично турецькі військові й авіація вже присутні в країні, але або у вигляді інструкторів, або на основі ротації під час проведення, треба сказати, доволі частих військових навчань. У певному сенсі це можна вважати базами, оскільки така практика, так чи інакше, вимагає створення відповідної інфраструктури.

З іншого боку, у створенні повноцінної турецької бази немає особливої військової необхідності. Вірменія зі зрозумілих причин воювати в доступній для огляду перспективі не буде, Росія теж. Загроз від інших сусідів теж немає.

Юридичний бік теж не на користь створення бази. Конституція Азербайджану забороняє розміщення іноземних баз на території країни. Це положення можна змінити, але процес цей далеко не такий простий навіть з урахуванням азербайджанських реалій.

За великим рахунком, Москву непокоїть не стільки питання бази, скільки загальний зсув Баку в бік Анкари і подальше ослаблення російського впливу в регіоні, який Москва звикла вважати своїм.

І ще одне. Напружує Кремль той факт, що він нічого не може протиставити такому зрушенню в азербайджанській політиці і реальному посиленню ролі Туреччини не тільки на Південному Кавказі, а також у Центральній Азії.

Звідси істеричні заяви російських парламентаріїв, які висловлюють те, що офіційна Москва воліє до певного часу не говорити.

Як заявив перший заступник голови комітету Державної думи з питань оборони Олександр Шерін, «з того моменту, як Азербайджан спільно з турецькою армією воювали проти члена ОДКБ, Баку фактично можна вважати членом НАТО. Юридично ж це питання часу, це все буде оформлено. ...Азербайджан націлений на зближення з НАТО через Туреччину, а Вірменія є членом ОДКБ. М'яко кажучи, нейтральна позиція Росії дозволяє Туреччині в особі Ердогана як найстаршому члену НАТО робити подібні заяви. Причому Москва має базу на території Вірменії і не має такої в Азербайджані».

Його колега по комітету Віктор Заварзін зазначає, що можливу появу військової бази Туреччини в Азербайджані де-факто можна буде вважати розширенням НАТО.

Полеміка навколо можливої турецької бази в Азербайджані може бути використана в підготовці візиту Зеленського до США.

Варто розглянути два аспекти.

Вступ до НАТО відкладається, очевидно, у довгий ящик. Берлін, Париж і низка інших столиць страждають на мюнхенський синдром, і їхня власна історія нічого не вчить. За такого розвороту подій слід поставити на порядок денний більш досяжні варіанти.

Перший.

Відкласти безуспішні спроби отримати ПДЧ при збереженні і прискоренні курсу на реформування армії та країни, посиленні військово-технічної співпраці з Альянсом, а зосередитись на отриманні статусу союзника США поза НАТО. Все одно в організації головний військовий компонент усе-таки американський, і ми можемо багато чого отримати від Вашингтона з усього спектру питань безпеки й оборони. У разі отримання такого статусу натовські обережні можуть змінити свою позицію – і чимало проблем з отриманням ПДЧ знімуться.

Другий.

Якщо Вашингтон не буде готовий надати Україні такий статус, то варто придивитися до варіанту більш тісної військово-технічної і політичної співпраці з Туреччиною. З низки причин в Анкарі можуть піти на такий крок.

При цьому не слід зациклюватися на розмовах про консультації Туреччини і Росії з тих чи інших питань. Достатньо згадати, що вимоги Лаврова, висловлені в інтерв'ю газеті «Аргументи і факти» до Туреччини припинити постачання БПЛА «Байрактар» Україні, в Анкарі були проігноровані, а на наполягання російської сторони відповіли на кшталт – з ким хочемо, з тими торгуємо і ведемо військово-технічну співпрацю.

Певний поворот у турецький бік буде додатковим аргументом для українських дипломатів у складних переговорах з нашими західними партнерами.

Судячи з усього, Байден із Путіним або домовився в Женеві, або про щось серйозно попередив. Багато що з цього проясниться за результатами візиту Зеленського до Вашингтона.