Майдан закордонних справ: Світ за тиждень. 16-22 вересня 2017 року


Чи спрацює американський національний егоїзм на основі цінностей?

Олександр ХАРА
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»

Цілком прогнозовано американські мейнстрім-медіа обрушилися шквалом нищівної критики на промову президента Трампа на Генеральній Асамблеї ООН. Білий дім відреагував публікацією замітки зі схвальними відгуками на виступ свого господаря. Втім, виглядає це доволі куцо, адже цитується лише один іноземний лідер (прем‘єр-міністр Ізраїлю), низка конгресменів із лав Республіканської партії, а також декілька громадських діячів.

Трамп присвятив академічну годину висвітленню свого бачення ролі й місця в світі Америки, яку він знову робить великою, та реформуванню Організації в такий спосіб, щоб вирішувати гострі міжнародні проблеми сьогодення.

Похваливши себе за економічні здобутки, президент визначив, що ключовими елементами миру є суверенітет, безпека та процвітання. До речі, оглядачі підрахували, що слово «суверенітет» зустрічається у промові 21 раз! Очевидно, що цей посил спрямовано на внутрішню аудиторію, тих американців, які вважають, що США віддають забагато своєї свободи іншим. Хоча доволі часто недемократичні режими прикривають цим поняттям своє бажання чинити свавілля над власними громадянами.

Вашингтон віднині керуватиметься принципами реалізму, тісно пов’язаними зі спільними цілями, інтересами та цінностями. Сполучені Штати не очікують, що їхні цінності, культуру в цілому та політичну – зокрема, поділятимуть інші. Але вони сподіваються, що всі нації дотримуватимуться двох правил: «поважатимуть інтереси свого народу та права будь-якої іншої суверенної нації». Втім, і за фактом, і навіть далі за текстом відразу виникли ознаки суперечливості такої максими.

Так, Конгрес США, американське суспільство і спецслужби говорять про втручання Росії у демократичні процедури в своїй країні. Трамп уперто уникає визнання цього факту та необхідності покарання Кремля за приховану агресію. До речі, РФ у виступі згадується лише із вдячністю за санкції проти Північної Кореї. А як бути з тим, що лише третина опитаних із 37 країн світу вважає Росію демократичною, у той час як 80% американців та 73% канадців переконані, що російський уряд не поважає свободи особистості?

На думку очільника Білого дому, «сильний суверенітет націй не лише дає можливість співіснувати країнам із різними цінностями, культурами та прагненнями, а й працювати пліч-о-пліч на основі взаємної поваги». При цьому дві третини опитаних із 37 країн висловили відсутність упевненості у глобальних лідерських якостях Володимира Путіна, але при цьому рейтинг останнього все ж таки трохи більший, ніж у Дональда Трампа.

У контексті поваги до суверенітету одним рядком згадується й Україна, і навіть Китай, що доволі агресивно поводиться зі своїми сусідами у Південно-Китайському морі.

Діаметрально протилежної думки щодо поваги до суверенітету Трамп дотримується у випадку Венесуели, де «метою відповідального сусіда» є «допомога їм [венесуельцям] у відновленні їхніх свобод, відбудові країни та відродженні демократії». Напевно, це вкладається у його готовність «захищати інтереси Америки понад усе». Принаймні у свідомості пана Трампа.

Чи не вперше в історії ООН глава однієї держави висловлювався із настільки недвозначними погрозами іншій: «якщо ми не матимемо альтернативних варіантів, то повністю знищимо Північну Корею. Людина-ракета [Кім Чен Ин] здійснює самовбивчу місію для себе та для свого режиму». Власне, цей пасаж викликав ентузіазм у радикалів і цілковите несприйняття у поміркованих політиків та експертів.

Трамп укотре висловив своє незадоволення ядерною угодою з Іраном, втім, не оголосив про її розірвання.

У дусі теорії змови пролунали слова президента про те, що доволі довго американцям казали, що їхній «успіх пролягає через громіздкі багатосторонні торговельні угоди, ні на що непридатні міжнародні трибунали та могутню глобальну бюрократію». Звичайно, як бізнесмен, Трамп недолюблює останніх. Він визнав, що бюрократія є причиною малої ефективності ООН, наче вона є світовим урядом, а не майданчиком для узгодження інтересів суверенних націй. Ну і як же не згадати про гроші? Адже питання співвідношення витрат і вигід є актуальним для Трампа, і він, намагаючись отримати таку ж перемогу, як і в НАТО, країни – члени якого погодилися збільшити свої внески у спільний бюджет, нагадав, що США є найбільшим джерелом фінансів ООН (22% від загальних внесків).

Хоча промова містить важливі елементи, що розкривають мислення цієї адміністрації, суперечливий характер окреслених підходів не дає можливості назвати її зовнішньополітичною доктриною Трампа. Час покаже, чи можливо сумістити національний егоїзм, бажання меншого занурення Америки у світові справи із декларованими цінностями. Історія минулого століття свідчить, що відгородження від світу, потурання діям брутальних диктаторів, які плекають ідеї про постійне розширення своєї влади, дорого коштують американському суспільству.

Деякі міркування стосовно планів Єврокомісії
щодо трансформації Євросоюзу

Олексій КУРОП'ЯТНИК
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»

13 вересня на сесії Європарламенту (ЄП) у Страсбурзі президент Єврокомісії (ЄК) Жан-Клод Юнкер (колишній прем’єр-міністр Люксембургу) у своїй щорічній доповіді про ситуацію в ЄС виклав амбіційний, проте дещо суперечливий план дій Єврокомісії під назвою «Більш об’єднаний, сильний та демократичний ЄС». Його основними напрямами стали інституційні заходи щодо стимулювання економічного розвитку, гармонізації ринку праці, політичного єднання, протидії тероризму та радикалізму й пом’якшення наслідків міграційної кризи. Сам формат промови Юнкер запозичив у 2014 році у США для посилення політичної ролі ЄК.

Промову Ж.-К. Юнкер почав із визнання того, що з минулого року ЄС перебуває у глибокій кризі щодо мети свого існування. Брекзит та погані економічні показники поставили Євросоюз перед вибором: або переосмислити мету власного існування, або розпустити об’єднання. Торік ЄК запропонувала план під назвою «Оновлений ЄС, який захищає, надає сили та боронить від ворогів», тепер же Юнкер зробив огляд його перших успіхів. Основна ідея Юнкера – не можна більше зволікати, час діяти як інституціям ЄС, так і національним урядам.

Економіка ЄС зростає: Ж.-К. Юнкер оптимістично оцінив темпи економічного розвитку митного союзу, які останні два роки перевищують американські майже вдвічі (2% в цілому по ЄС та 2,2% – по єврозоні), створено 8 мільйонів додаткових робочих місць, а рівень безробіття – рекордно низький за останні дев’ять років (12,1% у 2013-му проти 9,3% – у квітні ц. р.). Виявилися ефективними й нові інструменти ЄК: дефіцит бюджету в цілому по ЄС зменшився з 6,6% до 1,6% завдяки успішній реалізації Пакту стабільності та росту. ЄС зумів знайти баланс між посиленням фіскальної дисципліни та створенням належних умов для пожвавлення ділової активності. Європейський інвестиційний план сприяв інвестиціям на суму 225 млрд євро, позики отримали 440 тис. малих фірм, профінансовано 270 інфраструктурних проектів.

Юнкер рішуче виступив проти ідеї «двошвидкісного ЄС» і підкреслив, що п`ятий рік поспіль усі країни ЄС економічно зростають попри кризу в Греції – із 2015 року зростання економіки єврозони (5,1%) перевищило показники США (4,6%). Різниця в темпах зростання країн єврозони постійно скорочується завдяки збільшенню обсягів експорту товарів, споживання та, в окремих країнах, інвестування. Європейські банки відновили спроможність вкладати кошти у бізнес.

За деякими оцінками, наступного року це приведе до підвищення рівня зарплатні та можливого збільшення інфляції. Експерти закликають поки стримано оцінювати успіхи єврозони, оскільки там зберігаються значні структурні проблеми та ризики, зокрема, не завершено створення банківського союзу, спілки ринків капіталу, фіскальну інтеграцію, а Італія залишається найбільш ризикованою країною єврозони.

Зміни в торгівельній політиці ЄС: Юнкер запропонував переорієнтувати торгівельну політику ЄС із тим, щоб вільна торгівля забезпечувала взаємну вигоду (очевидно, маючи на увазі Китай): «Експорт – це не тільки товари та послуги, а й соціальні стандарти, захист навколишнього середовища, баз даних та продуктів харчування». При цьому ЄК планує продовжити розширення системи торговельних договорів з третіми країнами га групами країн про вільну торгівлю. Так, готуються до підписання угоди з Канадою, Японією, до кінця року – з Мексикою та країнами Латинської Америки, розпочинаються переговори з Австралією та Новою Зеландією. Зазначені угоди вже передбачають більш широкі юридичні засади для захисту стратегічних інтересів Євросоюзу щодо придбання активів ЄС із боку іноземних агентів, для чого ЄК пропонує створити систему аналізу ситуації в промисловості та інвестицій у ЄС. Йдеться про новий інструмент ухвалення рішень про дозвіл на купівлю іноземними агентами стратегічних об’єктів у Євросоюзі: об’єктів інфраструктури, енергетики, оборонно-промислового комплексу тощо, який також можна розцінювати як протидію відповідній активності КНР.

Дану ініціативу підтримали представники урядів Франції, ФРН та Італії. Зокрема, міністр з питань економіки ФРН Бригіта Ципріс заявила про необхідність уникати ситуацій, коли інші держави отримують вигоди для просування власних промислових інтересів завдяки відкритості ЄС. Фактично йдеться про змістовний перегляд концепції вільного ринку за рахунок привнесення в неї певних елементів протекціонізму.

Юнкер також анонсував підготовку до презентації нової промислової політики ЄС, яка має забезпечити світове лідерство Євросоюзу в галузі інновацій, застосування цифрових технологій та декарбонізації (автотранспорту).

Зазначені пропозиції мають також забезпечити лідерство ЄС (після виходу США із процесу) з протидії кліматичним змінам, насамперед у сфері транспорту.

Європа просувається в галузі захисту Інтернету, однак усе ще залишається вразливою для кібератак. ЄК пропонує заснувати агенцію щодо протидії кіберзагрозам для посилення захисту персональних даних, прав інтелектуальної власності, протидії терористичній та радикальній пропаганді.

Ринок праці: Юнкер заявив, що громадяни держав – членів ЄС повинні мати однакові права на працевлаштування незалежно від країни перебування в Союзі. Має бути запроваджене правило «однакова зарплата за однакову працю» та заснована регуляторна агенція для гармонізації цих правил у ЄС. Дійсно, на сьогодні в Євросоюзі немає інструменту для координації ринку праці, проте просте «вирівнювання» призведе до відставання саме слаборозвинутих країн ЄС – постачальників робочої сили, якщо ті не будуть швидко проводити економічні реформи.

Слід зазначити, що проект директиви ЄК про однакову зарплатню був заблокований меншістю в березні 2016 року, оскільки вона руйнує конкурентоспроможність багатих країн з огляду на адміністративні бар’єри. Президентська кампанія у Франції та певний поступ у вирішенні проблеми з боку Е. Макрона щодо подолання спротиву Чехії та Словаччини відновили інтерес до цієї ідеї.

Інституційні зміни: Юнкер вважає їх ключовими для збереження позитивних тенденцій. Євросоюз має скористатися сприятливою нагодою та невідкладно провести необхідні реформи, зокрема певні інституційні зміни, найважливішою з яких є подальша трансформація ЄК з «ідейного» у «політичний центр» управління ЄС. Пропонується:

- Для посилення централізації управління в ЄС заснувати монетарний фонд – більшість його функцій виконує Європейський стабілізаційний механізм, створений для подолання банківської кризи 2008 року для допомоги низці таких країн, як Греція. Тепер ЄК має визначити, які саме функції слід додати до вже існуючих;

- Запровадити посаду міністра економіки та фінансів з числа чинного складу єврокомісарів (ідея Макрона): поки не ясно, чим ця посада відрізнятиметься від уже існуючої позиції комісара з питань економіки та фінансів у складі ЄК, хіба що він отримає якісь додаткові повноваження від країн-членів. Сама пропозиція є дуже сумнівною та навряд чи прийнятною для більшості країн-членів;

- Створити бюджет для єврозони: ця ініціатива Е. Макрона також доволі сумнівна, оскільки явно виходить далеко за межі повноважень ЄК. Додаткова стабілізаційна функція бюджету ЄС завжди викликала суперечки між країнами-членами, оскільки це веде до суттєвого збільшення бюджету, радикальної зміни характеру витрат. Відтак його традиційні фінансові рамки повинні бути скасовані, і він має бути пристосований до значних дефіцитів. Однак на жодні вказані супутні зміни Юнкер навіть не натякнув;

- Створити запобіжний фіскальний інструмент: може бути гарною ідеєю для Банківського союзу, однак вона має походити від існуючого Стабілізаційного механізму, який відповідає за фінансову безпеку в ЄС. Проте дана ініціатива вимагає формування бюджету ЄС на нових засадах.

У підсумку нові пропозиції ЄК від Юнкера мають мало змісту, їм бракує логічного зв’язку. Нинішня єврозона є радше політичним об`єднанням, яке може мати відповідального єврокомісара, але їй бракує інструментів для впливу на ситуацію, а надання йому додаткових повноважень міністра ЄС не відповідає інтересам решти країн-членів. Найгірше те, що пропозиції Ж.-К. Юнкера помилкові: проблема єврозони не в тому, що її бюджет неузгоджений із бюджетом ЄС (як і не у відсутності посади міністра фінансів та економіки ЄС), а в нестабільності економік її членів. Відтак є потреба в конкретних та дієвих кроках з посилення фінансової стабільності країн-членів.

Євро має стати єдиною валютою в ЄС: Юнкер вимагає, щоб усі країни Євросоюзу стали членами єврозони, а євро – єдиною валютою в ЄС. Він навіть запропонував надати країнам – не членам єврозони фінансову допомогу для цього. Формально це відповідає статуту ЄС та угодам про вступ до Євросоюзу, а перехід від національної валюти до євро вважається для новоприйнятих членів ЄС тимчасовим періодом. Однак на практиці все складніше: частина країн – членів ЄС поступово втратила мотивацію щодо запровадження євро, надання таким країнам фінансової допомоги не відповідає принципу рівності, а наказ ЄК проблему не вирішує.

Потрібно, щоб країни єврозони мали більш високі темпи економічного розвитку, а Банківський союз має зміцнитися. Крім того, перехід на євро означає повне домінування в ЄС фінансової політики Німеччини, що не подобається окремим його членам. Тож пропозиція Юнкера є суперечливою.

Юнкер заявив, що бюджет ЄС має бути достатньо великим («відповідати завданням Союзу») та не повинен скорочуватися, проте нічого не сказав про те, як планується цього досягти.

Слід зазначити, що бюджет ЄС залишається специфічним. По-перше, кількість країн-донорів значно перевищує число реципієнтів. По-друге, він є доволі малим: у 2017 році – 153 млрд євро, що менше дефіциту бюджету Франції. По-третє – він є функціонально бездефіцитним і відтак скорочується, якщо якась країна-член не робить встановлений внесок повністю. Крім того, Брекзит призведе до значних проблем: внесок Британії – 20 млрд євро (13%).

Посилення владної вертикалі в ЄС: цей напрям став очевидним пріоритетом для керівництва ЄК, хоча його складно узгодити з посиленням демократії у ЄС, яке теж оголошено важливим. Юнкер запропонував поєднати керування в ЄК та головування в Європейській Раді. У такий спосіб «Європою краще керуватиме один капітан», що стало найбільш сміливою пропозицією в його промові.

Цей заклик Юнкера сприймається в Євросоюзі також неоднозначно, оскільки йдеться про балотування однієї особи на дві посади на наступних виборах у ЄС навесні 2019 року, що потребує відповідних змін в угодах про заснування ЄС щодо керівництва Союзу. Юнкер наголосив , що не планує балотуватися на наступних виборах і що не йдеться про критику діючого президента Європейської Ради Д. Туска. Відтак крок Юнкера слід розглядати як спробу хоч якось виправити незграбну та малоефективну систему керівництва в ЄС, яка, проте, відображає існуючий баланс повноважень Брюсселя та національних урядів. Крім того, Юнкер не зважився озвучити заклик «перезаснувати ЄС» на саміті 30 березня 2018 року (на другий день після формального виходу Британії із ЄС), як це попередньо планувалося.

Необхідність посилення демократії в ЄС після Брекзиту стала очевидною, і Юнкер був просто змушений щось запропонувати в цьому контексті. Тож він запропонував у частині фундаментальних інституційних змін відмовитися від консенсусного типу ухвалення рішень у ЄС та перейти на систему ухвалення рішень більшістю.

Однак на практиці це дозволить найбільш впливовим країнам Євросоюзу ігнорувати думку меншості та ухвалювати рішення швидше та більш радикального змісту. Передусім цей крок аргументується потребою приймати оперативні рішення у сфері зовнішньої політики та оборони (до 2025 року ЄС має завершити створення повномасштабного оборонного союзу). Безумовно, ідея навіяна роздумами над причинами Брекзиту.

Крім того, ЄК голосом Юнкера пропонує змінити правила фінансування політичних партій на виборах до ЄП. Йдеться про відмову у фінансуванні екстремістських партій, які виступають проти єдиної Європи. І навпаки, проєвропейські партії отримають більше можливостей донести свою позицію до виборців. Мова про складання списків таких партій у кожній країні – члені ЄС. ЄК планує єднати проєвропейські політичні та громадські сили на національному та регіональному рівнях, а також підтримує ідею Е. Макрона провести у 2018 році демократичні збори по всій Європі для ініціювання відповідних обговорень. Особливу увагу планується приділити країнам Балтії та Румунії.

Крім того, ЄК ініціює введення кодексу поведінки для комісарів ЄС. Передусім комісари мають балотуватися до Європарламенту на чергових виборах. У своїй діяльності комісари мають виходити із засад європейської єдності.

Юнкер піддав нищівній критиці нещодавню судову реформу в Польщі, а також Угорщину – за утиски демократії, хоча й уникнув їхнього згадування. Брюссель уже висловив свою погрозу керівництву Польщі про початок судового розгляду з цього приводу, що може призвести до втрати права голосу в Раді міністрів, якщо ця реформа не буде скасована, оскільки суперечить принципу незалежності судів від уряду як однієї із базових засад ЄС.

Як видно із промови Юнкера, попори вихід Британії, ЄС не планує припиняти процес розширення свого складу. Оскільки пострадянські країни та Туреччина більше не розглядаються як майбутні члени Євросоюзу, основна увага сконцентрувалася на Західних Балканах: Албанії, Боснії і Герцеговині, Македонії, Косові, Чорногорії та Сербії. Тривають переговори про вступ до ЄС Чорногорії та Сербії, однак корупція, ускладнення внутрішньополітичної ситуації, етнічні конфлікти в окремих регіонах, повільні реформи та посилення впливу Росії значно уповільнили темпи вступу цих країн.

Ж.-К. Юнкер виключив можливість подальшого розширення ЄС за рахунок Туреччини. При цьому він скористався нагодою піддати критиці сповзання країни до авторитаризму при президенті Р. Т. Ердогані, внаслідок чого Туреччина стрімко віддалилася від ЄС. Окремо Юнкер закликав владу Туреччини звільнити журналістів із в’язниці та припинити нападки на лідерів ЄС.

Хоча формально Британія виходить із ЄС 29 березня 2019 року, уже зараз зрозуміло, що після цього терміну однаково знадобиться перехідний період на два-три роки (передбачений статтею 50 статуту), поки нова угода не врегулює торговельні відносини Британії із ЄС. Йдеться, зокрема, про відносини між урядом Британії та інституціями ЄС. При цьому Юнкер заявив про плани зарезервувати за британськими депутатами Європарламенту місця на перехідний період до моменту повного виходу Британії із ЄС.

Міграційна криза залишається в центрі уваги ЄС. Юнкер оголосив про плани зберегти Шенгенську зону як засіб реалізації свободи пересування, що відповідає позиції ЄК, спрямованій проти ускладнення перетину кордонів у окремих країнах зони через міграційну кризу. Також він назвав принципи вирішення кризи: ті, хто прибуває до ЄС не на законних підставах, мають залишити територію Союзу. Поки що тільки 38% таких осіб повертаються назад. ЄС має посилити депортацію незаконних мігрантів, водночас удосконаливши інструменти для законної імміграції, насамперед радикально покращити умови проживання в таборах для біженців із Лівії, бо «вони нагадують концентраційні табори часів Другої світової війни». Італія залишається прикладом такого підходу, однак її поки не підтримали інші країни.

Боротьба з тероризмом також перебуває в центрі уваги ЄС. Єврокомісія пропонує створити нову агенцію ЄС із протидії тероризму, яка забезпечуватиме обмін інформацією серед країн-членів щодо терористів та бойовиків. Публічний прокурор ЄС (нова посада) забезпечуватиме транскордонне кримінальне розслідування терористичних злочинів на території Союзу.

Очевидно, перспективи реалізації цього плану можна буде оцінити під час чергового саміту ЄС, який відбудеться у Вільнюсі 25 вересня, відразу після виборів у Німеччині. Саме там з`ясується, чи мають пропозиції Юнкера достатню підтримку серед країн-членів.

Чи є Вірменія та Росія союзниками?

Богдан ЯРЕМЕНКО
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»

Формальна відповідь на це питання дуже проста: Вірменія є учасником Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), учасником Євразійського економічного союзу, куди вступила, відмовившись від укладення вже парафованого Договору про асоціацію з ЄС. В Україні добре знають, що за всіх голосувань у міжнародних організаціях, включно з ООН, питань, пов’язаних із російською агресією проти нашої держави, Вірменія жодного разу не знайшла підстав підтримати територіальну цілісність України та голосувала на підтримку позиції РФ. Ці держави є союзниками.

Але по-своєму безпрецедентне дослідження громадської думки, яке провів вірменський Аналітичний центр глобалізації та регіонального співробітництва (www.acgrc.am) влітку 2017 року, засвідчило, що вірменський народ має цілком відмінне від свого уряду уявлення про зовнішньополітичну та безпекову стратегію розвитку Вірменії.

З одного боку, більшість вірмен нібито вважають Росію союзником – 34,3% цілком, а 35,5% – частково. Але навіть у цьому питанні доволі несподіваним є те, що 30,5% вірмен переконані, що договори та формальні відносини з Росією нічого не варті, і РФ не є союзником їхньої держави.

При цьому кількість тих, хто вважає, що Росія сприяє безпеці їхньої країни, менша за число тих, хто вважає РФ союзником. Лише 25,6% вірмен схильні думати, що Російська Федерація позитивно впливає на безпеку їхньої країни (43,6% переконані в цьому лише частково), у той час як заперечують означене твердження 30,5%. Це змушує думати, що певна частина опитаних, погоджуючись, що формально Росія та Вірменія є союзниками, не вважає, що це добре для безпеки кавказької держави, а ось ті, хто не вважають РФ союзником, твердо переконані, що альянс із цією країною безпеці Вірменії лише шкодить.

Взагалі категорично не вірять вірмени у здатність створеного Росією інструменту колективної безпеки – Ташкентського договору (ОДКБ) допомогти їм захистити свою державу:

Чи сприяє безпеці Вірменії Організація Договору про колективну безпеку?

Так:                                     15,78%
Ні:                                       41,33%
Частково:                            42,44%

Природно, що громадяни Вірменії основною зовнішньою загрозою безпеці своєї держави вважають проблему Нагірного Карабаху. Так ось, більше половини вірмен упевнені, що союзна Росія зовсім не збирається допомагати їм вирішити конфлікт:

Який вплив має Росія на переговірний процес навколо проблеми Нагірного Карабаху?

Позитивний:                        40,11%
Негативний:                        56,33%
Важко сказати:                    3,56%

А ось якщо, не дай боже, конфлікт навколо Нагірного Карабаху призведе до війни між Вірменією та Азербайджаном, то жодних ілюзій про те, що ОДКБ захистить їхню країну, не мають 63,4%. Третина жителів країни (31,2%) усе ще хоче сподіватися на цей оборонний союз.

Отже, усвідомлюючи стратегічний вибір на користь Росії та ОДКБ, вірмени не вірять, що це якось допоможе їм у разі війни чи проблем із безпекою. А вибір на користь Євразійського економічного союзу вважають невдалим 50,6% вірмен, у той час як 45,3% переконані, що це об’єднання справляє на їхню державу позитивний вплив.

При цьому 40,2% вірмен чудово розуміють, що відносини з РФ перешкоджають розвитку взаємин Вірменії з ЄС (частково з цим згодні ще 29,6%, і така ж кількість вірмен повністю відкидає цю думку). Далі – більше: 78,6% вважають помилкою Вірменії відмову від укладення у вересні 2013 року Угоди про асоціацію з ЄС. Ще більше – 88,6% жителів Вірменії – прагнуть кращих відносин саме з Євросоюзом. І вже зовсім фантастично звучить те, що 58% вірмен у майбутньому бачать свою державу членом ЄС (38,2% не хотіли б цього)!

Нельотна погода в небі над Кримом

Ольга КОРБУТ
експерт фонду «Майдан закордонних справ»

Від самого початку анексії Криму до аеропорту Сімферополя здійснювали польоти понад 40 російських авіакомпаній. Однак через дію західних санкцій і, як наслідок, різкого падіння рубля, зокрема через неспроможність оплачувати рахунки в іноземній валюті, зазнали банкрутства або значних фінансових ускладнень вісім російських авіаперевізників. Серед них – одна з найбільших авіакомпаній Росії, що здійснювала трансатлантичні рейси, – «Трансаеро». Дочірня компанія «Аерофлоту» – «Доброльот» за польоти до окупованого Криму потрапила під пряму дію європейських та американських санкцій, внаслідок чого припинила своє існування.

Втім, на російському ринку авіаперевезень є багато охочих обслуговувати аеропорт украденого в України півострова. Наприклад, у серпні спостерігалась велика кількість щоденних авіарейсів до курортних регіонів. Так, у перший рік анексії до аеропорту Сімферополя літали 3700 рейсів у обидва боки. Наступного, 2015-го року серпневий підсумок сягнув 6454 рейсів до та з окупованого Криму, ставши піковим показником за аналогічний період упродовж чотирьох років окупації. 2016 і 2017-й продемонстрували поступове зменшення пасажирських авіаперевезень як за кількістю рейсів, так і за обсягом пасажиропотоку. Серпень цього року завершився на позначці 5368 рейсів. Найпопулярнішими сполучними точками з Сімферополем традиційно залишаються Москва та Санкт-Петербург.

Попри наявні раніше побоювання окупаційної влади «підвести» деякі авіакомпанії під санкційний удар із боку ЄС і США, заголовки російських ЗМІ зарясніли повідомленнями про створення нового перевізника «Азимут» із місцем базування у Ростові, маршрутна мережа якого передбачає здійснення регулярних польотів до Криму. Втім, на офіційному сайті авіакомпанії немає інформації про сімферпольський напрямок, а система продажу квитків не пропонує опції вибору кримського аеропорту.

Попри гучні заяви окупаційної влади Криму стосовно щорічного збільшення пасажиропотоку через аеропорт Сімферополя, цифри демонструють тенденцію до зменшення кількості пасажирів на 10-15% порівняно з попереднім роком. Дорожнеча квитків, невідповідність вартості та якості відпочинку в окупованому Криму, незручна й обмежена система субсидування окремих верств населення РФ, невизнання світовою спільнотою легітимності приєднання півострова до Росії руйнують амбітні плани окупаційної влади перетворити місцевий аеропорт на транспортний авіаційний хаб.

Події у М’янмі: конфлікт із багатьма ускладненнями

Олег БЄЛОКОЛОС
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»

Уже декілька тижнів резонансні події у М’янмі (колишня Бірма) – країні на південному сході Азії – знаходяться у полі зору світових ЗМІ, їх коментують численні урядовці різних країн, експерти та представники неурядових організацій. Причому через призму цього конфлікту можна побачити не лише інтереси основних гравців, а й певним чином спрогнозувати подальший розвиток ситуації.

Що саме сталося?

У ніч на п'ятницю, 25 серпня, внаслідок нападу бойовиків народності рохінджа на понад 20 поліцейських блокпостів та одну військову базу в провінції Ракхайн загинула щонайменше 71 людина. Нападники застосували саморобні вибухові пристрої, вогнепальну та холодну зброю. Армія М'янми звинуватила мусульманську меншину рохінджа у хвилі насильства. Є інформація, що частина молоді рохінджа має контакти з міжнародними ісламістами або перебуває під їхнім пропагандистським впливом. Зокрема, у цьому контексті деякі ЗМІ називають так звану Армію спасіння рохінджа, колишню Harakah al-Yakin, яку очолював етнічній рохінджа Ата Улла, народжений у Карачі. У пресі зазначається, що він здобув релігійну освіту в Саудівській Аравії і пройшов підготовку в Пакистані, де встановив контакти з «Аль-Каїдою», «Талібаном» та іншими екстремістськими рухами в регіоні.

У чому причини?

У М’янмі народ рохінджа є етнічною меншістю. Його представники живуть передусім у штаті Ракхайн на заході країни, який межує з Бангладеш. Рохінджа вважають себе корінним народом М’янми, хоча за деякою інформацією їхня основна частина переселилася в цю країну приблизно сто п’ятдесят років тому, під час правління Британської імперії. Є дані про те, що саме британці озброїли рохінджа у 1942 році задля того, щоб використати їх у протистоянні з японцями, які рвалися тоді до кордонів з Індією. Однак рохінджа застосували отриману зброю для винищення тамтешнього буддійського населення, що призвело до загибелі близько 50 тисяч осіб.

Бірманці ж, навпаки, наївно бачили в японцях силу, що звільніть їх від колоніальної британської залежності. На цих позиціях тоді стояв і генерал Аун Сан – засновник незалежної Бірми. Очевидно, що ці давні події сьогодні затьмарюють відносини між обома громадами, які й так є досить напруженими внаслідок конкуренції за земельні та інші ресурси.

При цьому останніми десятиліттями критики закидають буддійській більшості населення країни дискримінацію та насильницькі утиски рохінджа. Щороку тисячі представників цього народу намагаються втекти до переважно мусульманських Малайзії та Індонезії.

Водночас, за наявною інформацією, уряд М’янми відмовляє рохінджа у громадянстві країни, тому що вважає близько 1,1 мільйона представників цієї народності нелегальними мігрантами із сусіднього Бангладеш. Більш того – звинувачує в сепаратизмі. М’янма також начебто виступає проти використання назви «рохінджа» в документах ООН. Уряд країни готовий надати цій меншості громадянство лише в тому разі, якщо вони самі називатимуть себе бенгальцями, що рохінджа категорично відкидають.

Можна зазначити, що конфлікт між рохінжда та рештою населення країни набув постійного характеру. Так, під час сутички рохінджа та буддистських націоналістів у 2012 році загинуло багато людей, після чого десятки тисяч рохінджа втекли до Бангладеш, Малайзії, Таїланду та Індонезії. Із часів заворушень у 2012-му близько 200 тисяч осіб, переважно рохінджа, живуть у таборах у Ракхайні. У жовтні 2016 року бойовики цієї народності напали на кілька поліцейських блокпостів, внаслідок чого загинуло чимало правоохоронців. Сили безпеки країни відреагували відповідними заходами проти повстанців.

За останньою інформацією, державна радниця (фактична глава уряду) М'янми Аунг Сан Су Чжі оголосила про готовність країни дозволити біженцям-рохінджа повернутися до своїх помешкань у Ракхайні. Лауреатка Нобелівської премії миру зазначила, що 410 тисяч біженців зможуть повернутися у свої будинки в Ракхайні в разі підтвердження їхніх прав на проживання в країні.

Яка реакція ООН?

Операція військових М'янми проти бойовиків з числа мусульманської етнічної меншини рохінджа, яка триває з 25 серпня, вочевидь має на меті «звільнити» територію країни від представників цієї народності. Про це в понеділок, 11 вересня, заявив Верховний комісар Організації Об'єднаних Націй з прав людини Зейд Раад аль-Хусейн. «Нинішню ситуацію неможливо об’єктивно оцінити, але вона виглядає як яскравий приклад етнічних чисток», – цитує комісара інформагенція dpa. Він зазначив, що був шокований інформацією про те, що влада М'янми почала мінувати ділянки кордону з Бангладеш, на територію якого втекли сотні тисяч рохінджа, а також тим, що М'янма впускатиме назад лише тих біженців, які доведуть, що є її громадянами, у той час як більшість рохінджа є особами без громадянства. «Цей крок схожий на цинічний прийом, націлений на насильне виселення великої кількості людей без надання їм можливості повернутися», – зазначив аль-Хусейн. За словами Верховного комісара ООН з прав людини, його відомство отримало численні свідчення та супутникові знімки, які підтверджують, що сили безпеки М'янми та місцеві озброєні угруповання спалюють поселення рохінджа. Наразі ООН наполегливо вимагає від керівництва М'янми безперешкодного доступу до відповідних районів задля вивчення ситуації на місцях.

У чому інтереси Пекіна?

Китай повністю підтримує уряд М’янми. Більш того, за деякою інформацією, саме в провінції Ракхайн КНР розраховує отримати вільний доступ до Індійського океану, з узбережжя якого йде китайський трубопровід, що постачає нафту з Бенгальської затоки до Південного Китаю. Є також дані про зацікавленість КНР у будівництві в тамтешньому регіоні великого океанського порту вартістю $7,3 млрд та індустріального парку з інвестиціями у $3,6 млрд.

Позиція Москви

Росія також симпатизує М’янмі, з якою здійснює військово-технічне співробітництво, та розраховує на участь у перспективній ядерній програмі країни.

Що думає Делі?

Індія, яка бореться з ісламськими терористами на своїй території, вочевидь також явно схильна поділяти позиції керівництва М’янми.

На що розраховує Вашингтон?

США не зацікавлені в загострені кризи й заохочують Бангладеш до прийняття біженців із М’янми. Також не виключено, що Вашингтон хотів би скористатися ситуацією задля завоювання певних симпатій в ісламському світі.

Деякі висновки

Очевидно, що у М’янмі відбувається міжетнічний і релігійний конфлікт, круто замішаний на давній історичній ворожнечі між рохінджа та буддистським населенням, конкуренції за земельні та інші ресурси, різних образах та звинуваченнях, що підігрівається міжнародними ісламістами та ускладнюється переплетінням інтересів впливових гравців.

Отже, найближчим часом навряд чи варто очікувати на розв’язання кризи. Уряд М’янми наразі явно не готовий іти на будь-які поступки. Вбачається, що першочерговим завданням міжнародної спільноти має стати надання невідкладної гуманітарної допомоги усім постраждалим та здійснення тиску на всі сторони конфлікту з метою недопущення нових загострень.

*   *   *

Огляди подій і тенденцій у світі - спільний проект Фонду «Майдан закордонних справ» з політичною партією "Українське об'єднання патріотів - УКРОП" - «Світ за тиждень».



Ещё на эту тему:

Мы в социальных сетях
Новости от KINOafisha и TVgid
Загрузка...
Загрузка...
Новинки кино - http://kinoafisha.ua/skoro/
Архив новостей
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс