Морське право, теорія інтеграції з ЄС і практика агресії РФ

В умовах фактичного збройного конфлікту Україні необхідно активніше користуватися інструментами міжнародного морського права.

Сьогоденні виклики для морської індустрії України набули рівня, якій вочевидь підійшов до межі неповернення. Звісно, що скорочення національного торгового флоту, занепад океанічного рибальства та хронічна криза суднобудування не можуть бути поясненими російською агресією у тому ж обсязі як, прикладом, стан корабельної складової українських ВМС. Та водночас нові та досі невиконані вимоги та обов’язки для морегосподарського комплексу України, породжені Угодою про асоціацію з ЄС, акумулювали старі «борги» нашої держави за договорами у сфері морського права, пише доктор юридичних наук, професор Борис Бабін на сторінці видання liga.net.

Вказана ситуація обговорювалася 19 квітня на круглому столі «Впровадження стандартів міжнародного морського права в умовах європейської інтеграції України» в Інституті законодавства Верховної Ради із залученням фахівців профільних парламентських комітетів, Військово-Морських Сил, Державної служби морського та річкового транспорту, Морської пошуково-рятувальної служби, Морської адміністрації, Асоціації морських агентств України та науковців ключових вітчизняних університетів.

Звісно, очевидна та гостра ситуація збройного конфлікту загострює як загальні питання застосування до морського сектору вимог міжнародного гуманітарного права, так й учергове повертає нас до проблеми двосторонніх угод з РФ щодо Азовського моря та Керченської протоки та до сьогоднішнього формату застосування Конвенції Монтре.

Головним аспектом «права війни» сьогодні залишаються межі підконтрольних державі-агресорові морських просторів України навколо Криму. Адже загальновідомо, що територіальні амбіції РФ закінчуються лише там, де отримують реальну й ефективну військово-безпекову та політико-правову протидію. Зона фактичного контролю агресора над водами Каркінітської затоки, Сивашу та прилеглої до Криму частини Азову обмежується наразі виключно його бажаннями. Крім того, морські простори з особливими правами України (шельф та виключна зона) не є територією нашої держави, тому їх одностороннє проголошення законом від 15 квітня 2014 р. № 1207-VII тимчасово окупованими територіями України як мінімум не відповідає міжнародно-правовим стандартом та водночас породило істотні політичні ризики. Особливу ситуацію становлять прилеглі до захоплених агресором районів Донецької області води Азову, які ми визнали окупованими законом від 18 січня 2018 р. № 2268-VIII. Адже передбачені Мінськими угодами умови врегулювання конфлікту не відображають особливостей деокупації цих акваторій та встановлення за ними контролю миротворців. Водночас контроль над суходільною складовою державного кордону з РФ вочевидь не буде ефективним без аналогічних заходів на водах Азову, зважаючи на розвинуту берегову інфраструктуру та логістику тих місцевостей.

Окрему проблему становить дія сумнозвісного Договору між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 р. в умовах російської агресії. Учергове на круглому столі ключові посадовці ВМС ЗСУ та МПРС відзначили прямі виклики та загрози, які ця угода створила для обороноздатності України, у сферах безпеки судноплавства та забезпечення безперешкодного проходу Керченською протокою. Крім того науковцями підкреслювалася потреба невідкладного розроблення чіткого плану дій, які має вжити Україна після припинення дії Договору 2003 р. Наразі ж цей документ продовжує власну чинність виключно через вигідність його положень,що досі виконуються Україною, державі агресору (звісно РФ себе навіть імітацією виконання цієї угоди з 2014 р. не обтяжує). Окремо вчергове обговорювалися оборонні, безпекові, економічні та корупційні ризики, що несе продовження участі України в механізмах міжвідомчої україно-російської угоди про азовське рибальство 1993 р.

Втім, крім питань права війни та нормативного забезпечення морегосподарської співпраці з агресором, яка досі, всупереч здоровому глузду, триває, поточний стан галузі зумовлений низкою нормативних проблем. В Україні майже три десятиріччя, через підкилимну війну групи бенефіціарів, не схвалено закон про внутрішній водний транспорт та діє пострадянський Кодекс торговельного мореплавства, який унеможливлює розвиток торговельного флоту під українським прапором. Закон про морські порти від 17 травня 2012 р. № 4709-VI призвів не до декларованої системної приватизації портової інфраструктури, а до утворення чергового державного бюрократичного монстру, що на тривалий час, в кращих радянських традиціях, поєднав у собі функції господарської діяльності та державного управління нею.

Вже неодноразово обговорювалася проблема неучасті нашої держави в Конвенції про працю в морському судноплавстві 2006 р. та у Паризькому меморандумі про взаємне порозуміння щодо контролю суден державою порту 1982 р. Попре те, що ці кроки України, які не лише б стимулювали розвиток вітчизняної морської галузі, але й скоротили б відповідну секторальну корупцію, передбачалися Угодою про асоціацію з ЄС, позиція вищих державних структур свідчить, що в найближчий перспективі очікувати вирішення цієї проблеми не можна.

Більш того, навіть підготовча робота з питань європейської інтеграції у морському секторі сьогодні скоріш симулюється ніж йде за графіком. Бо навіть питання перекладу державною мовою та публікації визначених Угодою про асоціацію «морських» регламентів та директив ЄС сьогодні не вирішене; спроби є впровадження цих актів хоча б на підзаконному рівні результатів не дали. Подібна ситуація триває й з низкою технічних морських конвенцій, зміни до яких зазвичай схвалюються за спрощеною та швидкою процедурою, відобразити яку хоча б на рівні перекладу та оприлюднення (про виконання навіть мова не йде) вітчизняний бюрократичний апарат не встигає.

Відверто кажучи, разюча недосконалість нормативного забезпечення  морського господарства України стала очевидною не вчора. Втім вже багато років жодних змін у бік виправлення ситуації не спостерігається, попре неодноразові перестановки крісел та їх змісту у високих кабінетах на київському проспекті Перемоги, 14. Хтось пояснює це дрімучою, войовничою некомпетентністю причетних посадових осіб, а хтось – їх тотальною байдужістю до долі галузі, із концентрацією всіх зусиль виключно на власному добробуті. Я особисто із сумом схиляюся до компромісної позиції.