Майдан закордонних справ: Світ за тиждень. 3 червня - 9 червня 2017 року

10:00 10.06.2017

Богдан ЯРЕМЕНКО
Олег БЄЛОКОЛОС
Андрій КЛИМЕНКО
Олександр ХАРА

експерти фонду «Майдан закордонних справ»

«Чорні лебеді» над Лондоном

У вже далекому 2012 році тодішній прем’єр-міністр Великої Британії від Консервативної партії Девід Камерон погодився з необхідністю утвердження позиції Сполученого Королівства в ЄС, що «має повну підтримку британців», але їм потрібне «тактичне та стратегічне терпіння». Це була риторична відповідь на заклики щодо проведення референдуму про вихід з ЄС, а практичною відповіддю стала передвиборча обіцянка у 2015-му провести плебісцит.

Результат референдуму 2016 року став своєрідним «чорним лебедем» (52% – за вихід із ЄС, 48% – проти), тобто неочікуваним результатом із далекосяжними негативними наслідками. Політична самовпевненість коштувала Камерону його прем’єрського крісла, а для країни обернулася турбулентністю та невизначеністю на тривалий час. Схоже, провидіння вирішило зіграти злий жарт і з його наступницю – Терезою Мей, яка, спираючись на оптимістичні прогнози щодо електоральних жнив, вирішила суттєво посилити позиції Консервативної партії в Палаті громад, а також, отримати потужний мандат від виборців для перемовин із Євросоюзом.

Шість тижнів тому суспільні настрої гарантували Консервативній партії відрив у 20% від найближчих конкурентів – лейбористів, що означало можливість створення стійкої більшості, тобто додаткові 80 місць до вже наявних 330. І як було не спокуситися на дострокові (на три роки раніше) вибори, навіть якщо востаннє таке відбулося у 1974 році? Втім, напередодні голосування картина відчутно змінилася, мрії про уряд більшості розвіялися разом із двозначним числом – показником відриву від конкурентів. Так, електоральний успіх консерваторів прогнозували у 41-46%, а їхніх головних конкурентів – у 34-40%.

За попередніми результатами, консерватори здобули перевагу (314 місць), але не лише погіршили минулий електоральний результат (-12 місць), а й втратили можливість сформувати уряд більшості (потрібно щонайменше 326 місць). Натомість лейбористи вибороли кращі позиції, ніж прогнозувалося, – 261 місце (+29). Шотландські націоналісти втратили 21 місце, а ліберальні демократи отримали 12 (+4).

Отже, що відбулося? Можна виокремити такі ключові фактори, що привели до цього результату: «брекзит», справедливість, молодь і лідерство.

Драматичне рішення про вихід із ЄС залишає країну поділеною навпіл: (останні опитування свідчать, що 48% лишаються незадоволеними «брекзитом», тоді як 44% його підтримують). І, власне, ці вибори дали можливість прихильникам ЄС примусити почути свій голос. Річ у тім, що консерватори поділені між прихильниками «м’якого» та «жорсткого» виходу. Перші воліють погодитися на більші свободи щодо переміщення громадян та робочої сили між ЄС і Британією в обмін на більш широкий доступ до єдиного ринку. Другі вважають за неприйнятне залишати брюссельським бюрократам важелі впливу на міграційну політику, а відтак пропонують компенсувати обмеження доступу до європейського ринку переорієнтацією на США та Китай. Прем’єр-міністр наголосила, що «краще взагалі не мати нової угоди, аніж мати будь-яку».

Лейбористи, ліберальні демократи та шотландські націоналісти були проти виходу з ЄС, а тому на цих виборах відстоювали необхідність збереження якомога більшої участі Британії в ЄС. Ліберальні демократи навіть пропонують провести після досягнення угоди з Брюсселем повторний референдум, який передбачав би опцію «залишитись членом ЄС». Шотландська націоналістична партія воліє здобути особливий (стосовно решти Королівства) статус взаємин із ЄС, а також провести повторний референдум щодо незалежності Шотландії (нагадаємо, що 62% шотландців голосували за Британію в ЄС, тоді як 38% – за вихід із Союзу).

Таким чином, виборці послабили, якщо не унеможливили, імплементацію непопулярного бачення консерваторів розбудови взаємин із ЄС. Чи може це дати бажаний результат, враховуючи у будь-якому випадку нестійкий уряд, покаже лише час.

Плани консерваторів щодо зменшення соціальних зобов’язань держави, зокрема, у сферах охорони здоров’я, освіти та пенсійного забезпечення були сприйняті як несправедливі. Так, у 2010-2016 роках на тлі збільшення цін на 12,3% доходи населення збільшилися лише на 7,6%, тож гасло лідера лейбористів «За багатьох, а не декількох» знайшло відгук серед тих, хто вважає, що лише незначні прошарки виграють від глобалізації та економічного зростання. Годі й казати, що лівацька програма лейбористів обіцяє збільшення соціальних благ, а також націоналізацію деяких секторів економіки.

Хоча ще немає остаточної статистики щодо явки виборців, попередні дані свідчать про її зростання (щодо виборів 2015 року). Так, лише в день оголошення позачергових виборів було подано 150 тис. заяв на включення до виборчих списків. Усього на цих виборах мають право голосувати 46,9 млн громадян, що на півмільйона перевищує показник минулих виборів. Значно посилилась участь молоді, серед якої доволі поширені ліві погляди. Активності молоді сприяла й агресивна та креативна кампанія лейбористів, зокрема в соціальних мережах та з використанням інфографіки, мемів, відеокліпів, що полемізували з друкованими медіа консерваторів і правих. Лише ролик, у якому прем’єр-міністр відмовилася від теледебатів зі своїм головним конкурентом, набрав 4,3 млн переглядів. Не останню роль зіграв і фактор Трампа, адже Джеремі Корбін піддавав його нещадній критиці, у той час як Тереза Мей вибудовувала з ним прагматичні взаємини.

Як зазначив професор Королівського коледжу Лондона Ананд Менон, «Йому (лідеру лейбористів. – Ред.) пощастило, що він був опонентом того (лідера консерваторів, нинішнього прем’єр-міністра. – Ред), хто ще гірший у питаннях, у яких він є слабким». Отже, Джеремі Корбін, лідерство якого піддавали сумніву навіть у самій партії, переміг без перемоги. Тереза Мей може увійти в історію як прем’єр-міністр, що з ХХ століття найменше перебувала на своїй посаді (з червня 2016 по червень 2017 року). Після яскравих особистостей початку цього тисячоліття у Британії настав час нехаризматичних лідерів.

Чого слід очікувати?

Електоральні результати можуть бути закріплені у таких комбінаціях. Уряд консервативної меншості, що збиратиме необхідну кількість голосів від різних партій, залежно від певних політичних ініціатив. Коаліційний уряд консерваторів з ліберальними демократами – можливий, але маловірогідний, оскільки їхні молодші партнери по попередньому об’єднанню зазнали внаслідок цього союзу відчутних електоральних втрат. Якщо ці два варіанти не спрацюють, шанс сформувати уряд меншості чи коаліцію отримають лейбористи. За будь-яких умов ці комбінації означатимуть нестійкий уряд зі слабкими переговорними позиціями щодо нової угоди з ЄС, а також невизначеність, шкідливу для економіки, а відтак не відповідатимуть прагненням тих, хто став рушійною силою цих виборів. Відповідно, питання нових виборів як інструменту розв’язання тупикової ситуації висітиме у повітрі.

Слабка Британія не є доброю новиною ані для її громадян, ані для Євросоюзу, ані для України. Політична нестабільність вимагатиме більше уваги для розв’язання власних проблем, залишаючи менше ресурсів на зовнішньополітичні ініціативи. Це не означатиме відхід від підтримки України та протидії деструктивній ролі агресивної Росії, але Лондон точно гратиме менш активну партію. Втім, найстаріша демократія Європи може здивувати винайденням витонченого рішення у стилі «здоровий глузд», хоча на це й потрібен певний час, хоча б рік-півтора. Тож сподіватимемося, що найближчим часом над Лондоном з’явиться і «білий лебідь»…

* * *

Криза навколо Катару: основні причини, можливі наслідки та деякі прогнози

Не встигли висохнути чорнила на аналітичних звітах, підготовлених численними експертами за результатами візиту президента США Дональда Трампа до Саудівської Аравії, у центрі якого була його участь у саміті лідерів країн Арабського світу, що проходив 20-21 травня у Ер-Ріяді, як цей регіон вразила гостра криза з важко передбачуваними наслідками.

Йдеться про те, що 5 червня низка мусульманських країн, зокрема Саудівська Аравія, Єгипет, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати, Ємен, Лівія, Маврикій та Мальдіви, розірвали дипломатичні відносини з Катаром, звинувативши його в дестабілізації регіону. Зокрема, влада цих країн стверджує, що Катар підтримує терористичні угруповання, у тому числі «Братів-мусульман».

Саудівське державне інформагентство SPA повідомило, що Ер-Ріяд закрив кордони з Катаром і розірвав усе наземне, морське й повітряне сполучення зі своїм сусідом. Агентство процитувало офіційних осіб, які заявили, що це було зроблено, аби «захистити національну безпеку від загрози тероризму та екстремізму».

Єгипет також розірвав повітряне та морське сполучення з Катаром, а ОАЕ дали дипломатам Катару 48 годин на те, щоб виїхати з країни. Абу-Дабі звинуватив Катар у фінансуванні й підтримці тероризму та екстремізму, а Державне агентство новин Бахрейну повідомило, що країна припинила дипломатичні відносини з Катаром через втручання у внутрішні справи Бахрейну та загрозу безпеці й стабільності в країні з боку Катару.

7 червня регіональна газета Gulf News і телеканал Al-Arabiya повідомили, що ОАЕ заборонили громадянам висловлювати симпатії до Катару, який опинився в дипломатичній ізоляції, зокрема порушникам загрожує від трьох до 15 років ув'язнення.

Повідомляється, що проблеми можуть зачепити такі авіакомпанії, як Qatar Airways, Etihad Airways та Emirates. 6 червня Саудівська Аравія відкликала ліцензію Qatar Airways і зачинила всі офіси цієї авіакомпанії в країні.

ЗМІ наголосили, що така різка реакція зазначених країн була спричинена начебто заявами офіційної Дохи щодо недоцільності ігнорування Ірану в процесі врегулювання широкого кола питань у регіоні та визнання ХАМАСУ як повноправного представника палестинського народу.

І хоча інформація стосовно достовірності зазначеного мала суперечливий характер (повідомлялось про витік даних або навіть атаку внаслідок діяльності групи, що називає себе GlobalLeaks), у результаті Катар де-факто опинився у політичній, економічній і транспортній блокаді. Не випадково вже 6 червня з’явилась інформація про ажіотаж у катарських супермаркетах – люди почали скуповувати продукти та воду в очікуванні дефіциту.

Реакція офіційної Дохи полягала у повідомленні про хакерську атаку на офіційний сайт катарського агентства Qatar News Agency та її сторінки в соціальних мережах і підтвердженні зусиль Катару щодо міжнародної боротьби з тероризмом та екстремізмом. Також було висловлено наміри щодо готовності вирішення кризи шляхом переговорів, у тому числі за сприяння посередників. Водночас було наголошено, що Катар не піддаватиметься грубому тиску на нього.

Насправді ситуація, як і все на Близькому Сході, є більш складною: не секрет, що медіа-діяльність популярного катарського телеканалу «Аль-Джазіра» й активні намагання Дохи впливати на регіональну політику у різних сферах вже не перший рік викликають невдоволення деяких тамтешніх еліт. І хоча популярні в певних колах закиди стосовно того, що «Арабська весна» була інспірована Катаром, є явною нісенітницею, намагання Дохи активно переформатувати процеси в регіоні під власне бачення явно увійшли у протиріччя з діями інших гравців на близькосхідній шахівниці.

Не випадково останнє протистояння переросло у справжню медіа-війну: невдовзі провідні світові ЗМІ повідомили, що Катар у квітні цього року начебто виплатив угрупованню, наближеному до «Аль-Каїди», та невідомим представникам іранської сторони близько 1 мільярда доларів за звільнення членів королівської родини цієї країни, яких було захоплено в полон на території Іраку під час полювання з соколами.

Це повідомлення спричинило вибуховий ефект: дехто навіть почав говорити про фінансування тероризму, а сама ситуація довкола Катару відразу ж привернула увагу ключових гравців світової політики.

Як заявили у Білому домі в понеділок, 5 червня, президент США Дональд Трамп докладатиме зусиль для деескалації конфлікту навколо Катару. І справді, адже Трамп під час згаданої зустрічі з лідерами мусульманських країн звинуватив Іран у дестабілізації ситуації на Близькому Сході й закликав їх до рішучої спільної боротьби з екстремізмом і тероризмом та до суттєвого посилення відповідної дво- та багатосторонньої взаємодії на тісних засадах. А тут відразу ж виявилася відсутність серед них необхідної єдності. Окремі обізнані експерти навіть поспішили заявити про те, що концепт єдиного «Ісламського світу» є лише міфом і не має нічого спільного з реаліями. У будь-якому разі твердження деяких ЗМІ про перспективи утворення якогось «Арабського НАТО» наразі є явним перебільшенням.

Більш того, складається враження певної недооцінки Вашингтоном того, що в Арабському світі наразі існують і гострі протиріччя, і значний потенціал для їхнього загострення, адже саме це випливає з авторитарної природи політичного устрою переважної більшості країн регіону, що борються за визначальний вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході. Як відомо, у центрі цього суперництва – геополітичне протистояння між Саудівською Аравією та Іраном, замішене на віковій ворожнечі сунітів і шиїтів.

Залишається зачекати й подивитися на те, чи є це окремим недоробком адміністрації США, чи загально поверховим підходом до вкрай складної регіональної проблематики. Ця криза також змусила багатьох замислитись над питанням: який зміст вкладає наразі офіційний Вашингтон у широковживану ним тезу про «боротьбу з тероризмом»?

Між тим дехто, особливо в Росії, вже прогнозує зростання світових цін на нафту й газ як один із наслідків кризи. Почав відчуватися вплив протистояння в регіоні на міжнародну торгівлю, фінанси, інвестиції, туризм і судноплавство, що може зачепити значно ширше коло інтересів. Не випадково з’явилась інформація про спроби низки зацікавлених країн, зокрема Туреччини й Кувейту, виступити посередниками в суперечці. При цьому Анкара явно намагається проводити власну лінію, свідченням чого є нещодавній дозвіл Парламенту країни на розміщення турецьких військ у Катарі.

Слід зазначити, що впливові гравці, окрім, звичайно, Росії, яка завжди любить «ловити рибу в мутній воді», явно не зацікавлені в подальшій ескалації ситуації навколо Катару (у цій країні знаходиться важлива військова база США і працює величезна кількість іноземних спеціалістів та робітників, зокрема близько 250 тисяч єгиптян) і розраховують на проведення результативних консультацій.

Хочеться сподіватися, що буде знайдено певний взаємоприйнятний компроміс, адже в регіоні мали б чудово розуміти: від тривалої нестабільності потерпатимуть усі. А більш серйозні потрясіння можуть спричинити повний злам того, що сьогодні видається майже вічним.

Для уважного спостерігача з України події навколо Катару мали б стати черговим свідченням послаблення конструкції існуючої системи міжнародного порядку та спонукати до відповідних серйозних роздумів…

* * *

Ще один крок до запобігання війни в Європі
 

Строкатий своїми різноманітними етнічними та релігійними групами балканський регіон завжди був пороховою бочкою Європи. Варто лише згадати, що саме сараєвська іскра спричинила до того небувалий вибух – Першу світову війну. Як влучно визначив цю ситуацію гуру геополітики Збігнєв Бжезинський, балканський регіон із його численними протиріччями насолоджувався миром лише тоді, коли над ним домінувала зовнішня надпотуга. Із розвалом Югославії старі демони взялися за нову справу. Лише із втручанням Заходу вдалося зупинити жахливе у своїй безглуздості кровопролиття. Європейська та євроатлантична інтеграція стали для країн регіону тими ліками, якими вони не лише долають хвороби минулого, а й унеможливлюють їхні рецидиви в майбутньому.

Отже, вступ Чорногорії до Північноатлантичного Альянсу є безумовно позитивною подією хоча б із трьох причин.

По-перше, розширення НАТО на маленьку, але надзвичайно зручно розташовану на узбережжі Адріатичного моря країну є запорукою зміцнення безпеки та покращення добробуту не лише в самій Чорногорії, а й у регіоні у цілому.

По-друге, вітаючи чорногорського прем’єра Душко Марковича, віце-президент США Майк Пенс висловив «тверду підтримку євроатлантичних прагнень країн Західних Балкан та [країн] за їхніми межами», а також наголосив, що «всі держави мають бути вільними у виборі своїх союзників без втручання в це третіх держав». Тут, безсумнівно, можна побачити недвозначний як натяк на євроатлантичні перспективи Грузії та України, так і черговий сигнал Росії, якій відмовлено у праві вето на те, з ким пов’язуватимуть свою долю інші держави.

По-третє, ця подія стала невеликим, але вкрай болючим зовнішньополітичним провалом Москви. Чому?

Звичайно, збройні сили загальною чисельністю 1950 військових з оборонним бюджетом 50 млн євро не є загрозою Москві. А ось солідаризація офіційної Подгориці з Брюсселем – є. Нагадаємо, що у відповідь на російську агресію проти України ЄС запровадив обмежувальні заходи (санкції), до яких приєдналася й Чорногорія. Ця країна не дозволила дозаправку російського авіаносця «Адмірал Кузнєцов», який окрім чорного їдкого диму поніс на сирійську землю смерть. Віднині Адріатичне море є для Росії негостинним, адже, за винятком невеличкого відрізку узбережжя, що належить Боснії та Герцеговині (яка ще не є членом альянсу), решта берегової лінії – тепер вотчина країн НАТО.

Болючою поразкою для Москви є втрата цієї країни ще й тому, що зачаровані «слов’янським братерством» чорногорці надзвичайно позитивно ставляться до православної Росії. Історичним анекдотом можна назвати те, що Чорногорія як союзник Російської імперії свого часу оголосила війну… Японії! А ще більш дивним є те, що (де-юре) у стані війни з Країною Вранішнього Сонця Чорногорія перебувала 101 рік, аж допоки у 2006 році Японія не визнала незалежність та не підписала з цією гордою балканською державою мирний договір.

Розміри та структура чорногорсько-російської торгівлі доволі скромні. Так, із 2,3 млрд євро загального товарообігу Чорногорії з іншими країнами у 2016 році на РФ припадало лише 27,6 млн дол. Трьома головними статтями російського експорту були метали та металовироби (78%), мінеральні добрива (7,8%), а також харчові продукти та сировина (5,8%). Чорногорія постачала до Росії хімічні вироби (33%), машини, обладнання та устаткування (24%), а також металовироби (1%).

Втім, присутність Росії в цій маленькій країні суттєва. Росіяни володіють до 40% чорногорської нерухомості та контролюють третину промислових підприємств. Але схоже, що самі по собі нафтодолари не гарантують ані прибутків, ані впливу. Так, у 2013 році збанкрутувало одне з найбільших підприємств країни – алюмінієвий завод, що належав російському олігарху Олегу Дерипасці. Замість того щоб радіти можливості збереження своїх надприбутків у тихій гавані, де існує право та повага до приватної власності, у жовтні минулого року знахабнілі російські спецслужби намагалися влаштувати державний переворот, щоб контролювати усю країну та унеможливити її вступ до НАТО. Лише після візиту у Подгорицю секретаря ради національної безпеки Миколи Патрушева Москві було передано двох затриманих правоохоронними органами Чорногорії російських диверсантів.

Потрапивши під парасольку НАТО, а відтак маючи можливість використовувати всю міць інших 28 країн-членів, Чорногорія тепер перебуватиме в більшій безпеці. Зміцнюватиметься й регіональна безпека, позбавлена одного з каналів дестабілізуючого впливу Кремля. А це вже є позитивним чинником для всієї Європи.

* * *

Нові культуртрегери: фестиваль російських імперців
і сепаратистів у Криму

5 червня 2017 року в окупованому Криму відкрився традиційний (з 2007-го) XI фестиваль «Новое русское слово», а наступного дня в його рамках відбувся III міжнародний Лівадійський форум. Одразу зауважимо, що до окупації Криму цим фестивалем, що формально присвячений дню народження Пушкіна та підтримці російської мови у світі, з боку РФ опікувалось відоме федеральне агентство «Россотрудничество» разом із не менш відомим своєю підривною діяльністю в Україні т. зв. Інститутом країн СНД.

Цьогорічні заходи продемонстрували намагання РФ та кримських колаборантів знайти для них «нове дихання». Так, замість традиційного голови оргкомітету В. Константинова, спікера т. зв. «госсовєта» окупованого Криму, цього року оргкомітетом керувала В. Матвієнко, голова Ради Федерації Федеральних зборів РФ, а однією з головних тем стала «Концепція «русского мира»: поворотні моменти історії».

У заходах брали участь делегації з перших осіб так званих ДНР і ЛНР, які вже майже офіційно вважаються складовими «русского мира». Виглядає невипадковим, що глава окупаційного «уряду» Криму Сергій Аксьонов у своєму виступі у присутності цих злочинців фактично заявив про необхідність визнання означених утворень та надання їхнім мешканцям російського громадянства.

«…Одне з найгостріших і найболючіших питань пов'язано з вибудовуванням політичної лінії щодо поки невизнаних республік Донбасу, які перебувають на передовій боротьби за «русский мир»… Багато наших співвітчизників опинилися в ситуації гуманітарної катастрофи. На мій погляд, було б правильно й доцільно провести для них повну міграційну амністію, розробити додатковий перелік преференцій на території Росії, у тому числі і в Криму. Але поки цього не сталося. Із мільйона громадянство отримала десята частина», – сказав Аксьонов на III Лівадійському форумі. На його думку, ця ситуація «…знаходиться в протиріччі з «цивілізаційними інтересами Росії та «русского мира».

Лідери кримських колаборантів та донецьких і луганських «утворень» у своїх виступах майже однаковими словами характеризували роль російської мови та пов’язаних із її популяризацією заходів у реалізації сепаратистських сценаріїв і технологій. Так, Аксьонов заявив, що фестиваль відіграв велику роль у збереженні зв'язків Криму з Росією, «…став справжнім форпостом боротьби кримчан за цінності «русского мира», багато в чому підготував ґрунт для «Кримської весни». При цьому він підкреслив, що в дні проведення цих заходів Крим стає столицею «русского мира». Константинов, у свою чергу, теж зазначив, що фестиваль не тільки згуртував кримчан, «…але саме з нього почалася дуже важлива для всіх перемога, яку всі називають «Кримською весною».

Цитата з виступу керівника донецьких сепаратистів О. Захарченка також майже не потребує коментарів: «Ми воюємо, тому багато речей сприймаємо саме з цієї позиції. Я розумію, що російське слово – справді велике й багатогранне. Але для мене слово – це перш за все зброя. Протягом більш ніж 20 років, які Донбас провів у складі України, київська влада боролася саме з російською мовою. Скрізь велася примусова українізація, російську мову намагалися видавити з наших дітей у школах. Сьогодні ми воюємо в тому числі й за право говорити російською. Вони намагаються перемогти нас, убивши в нас нашу мову. Але у них нічого не вийде. Сьогодні Донбас поступово повертається додому. І російська мова є однією зі сполучних ниток, яка полегшує цей шлях…»

У заходах, окрім вищезазначених осіб, взяли участь: міністр освіти й науки Росії О. Васильєва, губернатор Санкт-Петербурга Г. Полтавченко, поет А. Дементьєв, ректор МДУ ім. Ломоносова В. Садовничий, відомі російські політики К. Затулін, К. Косачев, С. Марков, В. Ніконов, заступник представника президента РФ у Південному федеральному окрузі А. Сафронов, президент Російської академії освіти Л. Вербицька, перший заступник міністра культури РФ В. Аристархов, керівник Федерального агентства у справах національностей І. Баринов. Були присутні делегації з Санкт-Петербурга, Татарстану й Дагестану, Брянської, Волгоградської, Івановської, Іркутської, Курської, Московської, Ростовської, Сахалінської, Свердловської, Смоленської, Ульяновської та Челябінської областей, а також делегації з начебто 40 зарубіжних країн.

Як завжди на кримських заходах, офіційні повідомлення та публікації майже не містять конкретики щодо так званих іноземних делегацій, які найчастіше бувають представлені особами без жодних повноважень або існують лише в уяві організаторів для підняття престижу. У цьому випадку відоме лише одне ім’я «закордонного гостя» – надзвичайного й повноважного посла Сирійської Арабської Республіки в РФ Ріяда Хаддада.

Наприкінці зауважимо, що «Россотрудничество» – Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці – досі має представництво в Києві та веде активну діяльність.

Чи не час нарешті поставити питання: доки?

* * *

Парламентські вибори у Франції:
напередодні першого туру

11 та 18 червня у Франції в два тури пройдуть вибори до Національної асамблеї, нижньої палати парламенту, яка має 577 депутатських місць із мандатом на 5 років, що співпадають із терміном дії мандату президента та сенаторів. Основною інтригою цих виборів є спроможність партії нового президента Е. Макрона створити парламентську більшість (289 мандатів плюс). За кілька днів до першого туру схоже на те, що новообраному президенту пощастить: французи схильні надати йому таку можливість.

Цьогорічна парламентська кампанія докорінно змінює політичний ландшафт Франції. Закон від 2014 року заборонив депутатам зберігати виборчі посади в органах місцевого самоврядування та в уряді, а таких у парламенті 82% депутатів з посадами на національному та 45% – на місцевому рівні. Майже 200 депутатів скликання 2012 року відмовилися балотуватися на національному рівні. За новими правилами у другий тур виходять не два найбільш рейтингових кандидати, а кожен, хто набрав 12,5%, що робить міжпартійні домовленості стосовно прохідних кандидатів заплутаними та непевними. Завершилася епоха двопартійної системи, коли соціалісти та консерватори по черзі брали владу: обидві ці партії суттєво втратили електоральну підтримку. Особливо це стосується соціалістів, які обрали шлях постійних ідеологічних компромісів. Вочевидь, переможцем стане сурогатна в ідеологічному сенсі партія, що як пилосос втягнула до своїх лав найбільш перспективних діячів з усього наявного політичного спектру країни.

Партія «Республіко, вперед!» президента Еммануеля Макрона, створена рік тому як широкий громадський рух, змінила назву і швидко набирає підтримку, чому сприяє декілька факторів.

Так, Макрон призначає в уряд і правих, і лівих відомих політиків, чим фактично вибиває у супротивників активні політичні фігури. Новосформований кабінет має вигляд своєрідної суміші та включає правоцентристів із партії консерваторів «Республіканець», як, наприклад, прем’єр-міністр Едуард Філіп та міністр фінансів Бруно Ле Мер, провідних центристів із Сучасної партії (міністр юстиції Франсуа Беру), партії соціалістів (міністр закордонних справ Жан-Ів Ле Дріан, колишній міністр оборони при Ф. Олланді). Звичайно, такий підхід певною мірою спантеличує виборців, для яких різниця між традиційними партіями та новою розмивається.

Вказана тактика послаблює позиції ключових конкурентів, однак несе й ризики для самої партії Макрона. Крім того, своїй перемозі Макрон завдячує, насамперед, не власній харизмі, а явному небажанню більшості французів обирати Марін Ле Пен.

Згідно з останніми опитуваннями, 58% громадян задоволені діями Е. Макрона після виборів, 65% задоволені тим, як він поводиться на посаді. Водночас 34-36% виборців остаточно не визначилися зі своїм вибором. Посада президента надає суттєві переваги кандидатам від його партії, які балотуються не на всіх 577 виборчих дільницях, а лише на 526: потужні конкуренти в окремих округах уже пообіцяли публічно підтримати Макрона і ведуть агітацію з цим гаслом, наприклад Марісоль Турен, соціалістка, колишній міністр охорони здоров’я при Ф. Олланді. Крім того, у парламентських перегонах беруть участь шість міністрів зі щойно створеного кабінету Еммануеля Макрона: у разі перемоги вони мають залишити свою посаду в уряді. Не обійшлося й без деяких казусів: консерватор Ле Мер, щойно виключений зі своєї партії, балотується в окрузі з потужним конкурентом-однопартійцем.

При цьому деякі сумніви щодо успіху нового президента все ж таки мають місце: напередодні виборів французи розділилися майже порівну (49%) на оптимістів та скептиків електоральної перемоги новоствореної партії Макрона. Цікаво, що партія «Республіко, вперед!» ще 14 травня об’єдналася із центристами з «Демократичного руху» (MoDem), лідером якої є політик-ветеран Франсуа Беру, що має сприяти виграшу парламентської більшості. Саме центристи надали Е. Макрону вирішальну підтримку під час президентських перегонів. Згідно з опитуванням громадської думки (l'institut Ipsos), альянс може стати переможцем, набравши 31% голосів. Водночас у союзників уже виявилися розбіжності: Ф. Беру звинуватив Е. Макрона у порушенні домовленостей щодо квоти у чверть прохідних місць у виборчих округах.

Через масове дезертирство опонентів партія Макрона має слабких супротивників. Альянс Республіканців/Союзу незалежних демократів (центристів), створений 24 квітня, має 22% підтримки і здатен набрати від 95 до 115 місць, що є вдвічі меншим показником проти нинішнього. Розколотим республіканцям під проводом Франсуа Баруена не вдасться завадити президенту створити більшість у парламенті. Навіть засновник партії Жан-Луї Борло перейшов до Макрона.

Слід зазначити, що під час другого туру президентських виборів незалежні демократи офіційно підтримали Е. Макрона, після перемоги якого під центристськими лозунгами саме ідеологічне існування незалежних демократів стало сумнівним, оскільки центристи Франції сконцентрувалися поза цією партією.

Соціалісти вичерпали ресурс ідеологічних компромісів і остаточно втратили підтримку виборців, частина яких залишилася тільки у Меланшона (11,5%), котрий відстоює такі гасла, як повернення віку виходу на пенсію 60 років. Взагалі, соціалісти мають 8,5% підтримки та перебувають на межі зникнення, тобто зможуть одержати лише 25-25 місць (зараз 284).

Отже, на думку багатьох експертів, лише представники Національного фронту (ультраправі) ще становлять для партії Макрона якусь реальну проблему. Хоча й вони поволі втрачають підтримку населення та можуть отримати не більше 18% голосів: від 5 до 15 депутатських місць (наразі 2).

Головні висновки станом на 9 червня: партія Макрона може отримати в Національній асамблеї від 395 до 424 місць (за іншими даними – від 335 до 365), що забезпечить їй тверду більшість та повне домінування. При цьому ідеологічна позиція партії «Республіко, вперед!» фактично включає ідеї «соціальної держави» та, водночас, у багатьох пунктах подібна до бачення правими стосунків із ЄС.

Схоже на те, що Франція стрімко втрачає традиційні ідеологічні партії, що неодмінно впливатиме на зміст і тональність обговорення законодавчих ініціатив у французькому парламенті.

* * *

Огляди подій і тенденцій у світі - спільний проект Фонду «Майдан закордонних справ» з політичною партією "Українське об'єднання патріотів - УКРОП" - «Світ за тиждень».

 

Ще на цю тему