National Interest: Азербайджан зробив помилку, коли впустив війська Росії на свою територію

Коли 10 листопада 2020 року прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян погодився підписати перемир'я, у президента Азербайджану Ільхама Алієва були причини почуватися переможцем.

Він повернув території, які втратив його батько в результаті першої війни в Нагірному Карабасі, передає УНІАН.

Він зміг обдурити США, погодившись за дипломатію в обмін на гроші й військову допомогу лише для того, щоб завдати несподіваний удар. Військовий наступ дав значно більше, ніж могла б принести дипломатія. Алієв також закріпив власну владу.

Перетворивши себе на незамінного союзника для Раджепа Таїпа Ердогана й Володимира Путіна, він тепер може розраховувати, що вони захистять його режим, якщо в Азербайджані спалахнуть якісь заворушення.

Про це на сторінках National Interest пише експерт American Enterprise Institute Майкл Рубін.

«Вірменія програла у війні, а Алієв переміг. Але Азербайджан теж програв. Азербайджанські прапори може й майорять сьогодні над містом Шуша. Але ця перемога Алієва здобута ціною азербайджанської незалежності(...). Війська Росії тепер в Азербайджані», – пише автор.

Теоретично російські військові повинні захищати перемир'я між вірменськими й азербайджанськими силами. Але їхнє повернення в регіон - це давня мета Володимира Путіна, який крок за кроком хоче підкорити собі всі пострадянські країни. Можливо Алієв впевнено дозволив Росії ввести свої війська, тому що вони закріпили здобути азербайджанських і турецьких сил під час війни. 

«Але Алієв забув, що російські війська швидко заходять, але рідко виходять», – йдеться в статті.

Турецькі сили теж не покинуть Азербайджан. Метою Баку у війні було повернути контроль над Нагірним Карабахом й регіонами навколо нього, які Вірменія захопила під час битв у 1988-1994 роках. Але турецькі мотиви були іншими. Ердоган і його військові радники, такі як Доге Перінчек, вже давно плекають пантюркські амбіції. Вони мрію зв'язати культурними, економічними й політичними зв'язками Туреччину з Азербайджаном й іншими тюркськими країнами Центральної Азії.

Дорогою з аеропорту Есенбога в Анкарі гості міста можуть побачити мурал із зображенням всіх тюркських республік: від Азербайджану до так званого Східного Туркестану, як його називають прихильні до ідеї про незалежність уйгури в Китаї. Але Вірменія стала перешкодою для великих амбіцій Ердогана. Адже вона (а також Грузія) відділяють Туреччину від тюркських республік.

Перемир'я в Нагірному Карабасі дало Анкарі наземний коридор через вірменську територію (хоча механізм виконання цього пункту досі незрозумілий). Крім того, Туреччина відправить свої війська для участі в спільному з Росією моніторинговому центрі. Турецькі сили спеціального призначення вже в Баку, а турецькі F-16 на азербайджанських військових базах. Алієв дивиться на Ердогана як на друга, але Ердоган вважає його засобом.

Крім цього всього лишилися ще найманці з Сирії. Туреччина організувала їхнє транспортування в Азербайджан. І Алієв був радий їхньому внеску. Але тепер навряд чи він зможе змусити їх поїхати назад, навіть якби він і захотів цього. Рівно так само, як Туреччина скерувала вогонь найманців проти вірменів, вона може використати їх і проти азербайджанців, які стануть на шляху турецьких цілей.

Азербайджан здобув незалежність в 1918 році. Але свою державність він зміг зберегти лише на 23 місяці. Тоді російські війська захопили багату на нафту територію країни. Розпад СРСР дав Азербайджану другий шанс. Нинішній період незалежності вже триває в рази довше, ніж перший. Але іноземні війська знову на азербайджанській території. І вони підзвітні не Баку, а Кремлю і турецькому президентському палацу.